Страшні дні. Ще страшніші – алегорії,
Не пояснюють сенси сьогоднішнього життя,
Неначе замкнені чорні кімнати у лепрозорії,
Звідки немає виходу, лише один
– у небуття.
Тварини мовчать, птахи причаїлися,
Навіть вітер затих, немає галасу і співу,
Земля, простір – війною та кровавою рідиною отруїлися,
Та просякнуте все навкруги від людського гніву.
Залпи гармат, вибухи бомб та ракет у мізках,
Не дають спокою ні днем, ні в ніч, з вічною прокруткою,
Нав’язливі обриси боїв стоять у хворих очах,
І ловиш не рибу у річці, а міни постійно тягаєш вудкою..
Попаде, не попаде – два цих слова в житті полихає,
З неба не сонце, не зірки – металів чекаєш, ждеш,
І не мати чи музика – хвора сирена в кутку тебе колихає,
І не знаєш чи встанеш ти завтра, тим більш чи підеш…
Алегорії нерви, неначе струна натягнута дзвінко,
Лише дотик зайвого натиску і полетить все до біса,
І політ у безодню, і прокрутка старого життя стрімко,
Алегорії війни, алегорії смерті риса…
