2014
Плаче Мати Українська…
руська ж? Ні, не плаче,
Б’ються Воїни з ордою,
Смерть у полі скаче.
Б’ються в полі українськім,
В лісах та долинах,
Там лягають і везуть їх,
Бідних, в домовинах.
До батьків, у рідні хати,
До дітей, дружини,
Повертаються у цинку
Тіла чи частини..
Плаче Мати Українська,
руську проклинає,
Що дітей на Україну
Вбивать посилає.
Таких діток як у неї,
Молодих, красивих,
Робить їх на цій війноньці
Вмить старих та сивих.
Що не хоче боронити
Дітям воювати,
Що боїться свому “пану”
Навіть щось сказати?!
Що ж ти робиш? Що ти коїш?
Чи людська ти мати?
Чи молишся свому богу
Як спати лягати?
Чи є в тебе крапля серця?
Чи душа у тілі?
Чи твоя душа у п’ятках
Вже закам’яніла?
Якось поряд, колись разом разом,
Діточок ростили,
Танцювали на весіллях,
У гості ходили.
Всяке було – та мирились,
Усі ж бо під Богом,
Гостювали наші діти
Один у другого.
Чи ми кляли, проклинали?
Ні.. Діток ростили,
Клопотались по хазяйству,
То ж звичайне діло..
Що ж таке в тобі змінилось?
Що тобі пристало?
Чому ж ти своїх синів
Війною послала
Убивати моїх діток,
Землю потоптати,
Понівечить, покалічить,
Зруйнувати хати?
Ми ж живемо тут, працюєм,
Може хто і краще,
Але ж добре тут усім нам,
Якщо не ледащо..
Ти ж сидиш там і міркуєш
Як Ми тут живемо,
Що Ми сіємо, що жнемо,
Які в нас проблеми!?
У москві, чи у сибіру,
У владивостоці,
Знаєш всі наші болячки,
Що свербить у боці!?
Звідки знаєш ти про Мене?
Як смієш брехати,
Подивись на власні очі,
Приїдь, руська мати!
Подивись що наробили
Твої гнусні “пани”,
Потоптали, повбивали,
Та ввели в оману
Усю вашу мать-росію!
Навіть Божа Мати,
Научилась в церкві вашій
Батюшкам брехати!
Ти приїдь, сама, відкрито,
Подивись, небоже,
Що сини твої зробили..
Ховатись негоже
У своїх хатах російських,
Перед скоморохом,
Що при царському палаці,
Скаче мов горохом,
Сповіщає вам новини,
Та дає поради,
Українців як вбивати,
Як їх катувати,
Як забути мати-правду
Самім добувати,
Та дивитися на “пана”
“Паном” милуватись..
Бо ми свого ката -“пана”,
Вигнали із двору,
Та й почали прибирати
Його гною гору..
Його “панського” навозу
До самої брами
Хватить нам ще розгрібати
Роками й роками…
Він же клятий бісів сину,
Усе виніс з двору,
Інструмент весь, все начиння
Продав із комори.
І залишив нам по собі
Спустошені льохи!
Ваші ж “пани”, такі ж самі,
Подивились трохи
Та і вирішили собі, межі очі
Не гаяти часу,
Відібрати й землю нашу,
Для себе, з запасом..
Поки ми не оговтались,
Та і з “руським миром”
Ви прийшли до нас у хату,
Зі своїм сатиром,
Та й вмовляти взяти чорта,
Та й поселити,
У якійсь нашій кімнаті,
Та і з ним миритись?!
Ні, не гоже так, не буде,
Що ж, чи ми не люди,
Чи немає у нас Бога,
Чи терпіти будем
Того клятого бісюру
У своїй стодолі?
Щоб він клятий, нас навічно
Узяв у неволю?
Ми ж наводимо порядок
В себе, не в росії,
Працюємо, стараємо –
Ми не багатії,
Як оті пани у замках
Що ми їх прогнали,
Дай вам боже щоб своїх так
Ви за чуби взяли!
Але ж чомусь не берете,
Дуже боїтеся,
За ваших панів, ви, браття,
І з нами б’єтеся?
Чому все так покрутило,
В житті руськім, мамо,
Ви пішли на НАС війною,
Не на свого “пана”..
Та й вбиваєте синочків,
Гинуть від гармати,
Ваші й наші.. Задля чого?
Скажи, руська мати?
Чому до нас не приїдеш,
Хватить вже сидіти,
Що в нас робиться на дворі?
Чому гинуть діти?
Як сама до нас приїдеш –
Ми же не змінились,
Такі ж самі, як і були
Тільки потомились
Від війни, що ваші “пани”
З нами розв’язали..
Приїжджайте, поговорим
Як колись бувало
Усе тобі ми покажем,
Клуню, двір, стодолу,
Все, що ціле і не ціле,
Надивишся вволю,
На усе наше обійстя,
На нашу родину,
Що покласти “пан” ваш хоче
Усю в домовину…
Своїми очима, мати,
Прийди, подивися,
Якщо звісно далі зможеш
На цім світі вжитись
Після всього що побачать
Твої руські очі,
Ти не зможеш більше спати,
Ні одної ночі!
Ти усі наші прокльони,
Усе наше горе,
На собі тоді відчуєш
Як бурхливе море,
Що хвилею ніжний берег
Землю розриває,
Так і душу твою, мати,
Руську покремсає…
І тоді ти все згадаєш,
Пелену Бог зніме
Відкриються твої очі,
Мертві, солов’їні..
Закричиш несамовито,
Заламавши руки,
І ввійдуть у твою душу
Усі наші муки,
Усе горе домовинне,
І смерть без розбору,
Що принесли твої діти
До нашого двору.
Що сиділа ти у хаті,
Милувалась “паном”,
Коли той твоїх діточок
Гнав на смерть за “планом”..
Чом його не зупинила?
Чом не закричала?
Чом синів йому віддала?
Народу поклала?
Що своїх дітей, і наших,
Ти не пожаліла?
На війну поміж собою
Битись відпустила?
Очнись, руська, клята матір,
Прийди, подивися,
Б’ється, наша Україна,
З воронням Орлиця!!
Що прийшли до нас не в гості,
А з лихим наміром,
Тому мусимо ми битись
Усім нашим миром,
За свою чистеньку хату,
За хліб, за пшеницю,
Що вирощуємо з потом,
Смачну паляницю,
За свої пісні, за мову,
За право ходити
Туди, куди ми захочем,
І за право – ЖИТИ!
Жити так, щоб потім діти
Нас не проклинали,
Що ми хату засмітили,
І двір не прибрали..
Йде війна на Україні –
Б’ється наш козаче,
Плаче Мати Українська,
руська? ні, не плаче…