Рано вранці.. Ледь світає..
Було це весною,
На подвір’я залітає
Лелека з малою.
Гарна пара! Походжали,
Дзьобом стукотіли,
Придивлялись, щось шукали,
Їсти захотіли?..
Але щось не відлітали,
Про щось гомоніли,
Забиратись вище стали,
По клунях ходили.
Роздивлялися довкола,
Чи нема що вище,
Та вгледіли старе коло,
На хатнім горищі.
Як почали танцювати,
Бузьки біля кола,
Крилом бити та махати,
Знявся ґвалт довкола..
Підійшовши роздивитись,
Що ж це тут такого?
Придивляюсь, то ж колесо,
Від воза старого.
Ще від діда залишилось,
А чом на горищі?
Тут згадав, було прибито,
Воно на стовбищі,
Що стирчав біля хатини,
Наче та гармата,
Та жили на ньому бузьки,
Та їхні малята.
Мабуть хтось з отих діточок,
А може й внучаток,
Згадав про оцей куточок,
Згадав про початок,
Згадав що жили тут здавна,
Діди з прадідами,
Було гніздо кріпке, справне,
Стояло роками.
Зняв колесо я з горища,
Замислився тяжко,
Чи то знак який був звище,
Чи просто так важко.
Важко думати що люди
Не так як лелеки,
Не вертаються додому
Із країв далеких.
Не воліють знати корні,
Свого родоводу
Мотузки родинні ріжуть
Та й кінці у воду.
Я не хочу так! Для мене
Дідівська хатина,
Щось чарівне, незбагнене,
Наче та ж людина,
Що у серці душу гріє,
Сили прибавляє,
Добре, вічне, гарне сіє
Та й благословляє.
Взяв колесо та й надівши
На нове стовбище,
Біля хати знову звівши
Бузькам гніздовище,
Радів як мала дитино
Бузьковому раю,
Що знайшли тут батьківщину,
Не в чужому краю.